Коли країна переповнена біллю, наші серця мало що торкає по-справжньому. Але…
Концентрацію людського горя побачив нещодавно. Це виглядало як два баула в пікселі, що лежали в дитячий кімнаті, поруч з двоповерховим ліжком для двох діточок. На нижньому сиділи два ведмедя, один білий, а другий – чомусь синій. В синього ведмедика на лапках були сердечка такого ж синього кольору. Збоку стояло крісло, в якому так зручно кормити малюків до одного року.
Я присів поруч, не міг відірвати очей від цих звичайних баулів. «Баул транспортний, 90 л» - так вони позначались в офіційних документах Збройних Сил. Ці баули належали моєму побратиму – Лунтіку.
Він загинув. І його речи, упаковані побратимами, переслали родині.
Його дружина Ксюша, молода красива жіночка, яка майже висохла від горя, ввічливо намагається не показати, що вона плаче, навіть робить зусилля, щоб посміхнутись. Говорить тихо.
– Ось хлопці переслали речі Сергія. А я… не можу їх розібрати. Розумієте… Я починаю, наче треба вже – два, потім три, вже стільки місяців пройшло – відкриваю, щось виймаю, а потім… не можу нічого далі… сиджу з цими речами в руках, потім збираю все назад, закриваю. Так вони і стоять.
Мені хотілось обняти її, діточок, і завити, заволати, заридати разом. Обняти ці баули, що так знайомі, які я сам допомагав Сергію таскати, як і він – мої. Обняти ці речі, як частину Сергія. Бо я не встиг на поховання, не обняв його в останнє. Ксюша знов подає голос:
– А то хлопці йому подарили набір для шашлика, на заказ зроблений. В нього ж день народження був у листопаді, тридцять сім. Він його навіть не розкривав, а переслав мені Новою Поштою, казав, що потім приїде у відпустку та зробить нам всім шашлики десь на природі. Ну, то я також тоді не відкривала, а тепер взагалі не знаю… То так воно і лежить.
На ліжку лежав якійсь важкий пакунок, увесь в плівці з бульбашками.
Сиділи ведмеді.
Стояло крісло для малюків.
Баули з речами, які не можна розпакувати.
І красива молода жіночка Ксюша, мати двох маленьких драконів, підіймає окуляри, щоб витерти сльози.
***
«Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звертати увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я».
С. Жадан